Revelstoke Ski Trip

Офіційний сайт курорту http://www.revelstokemountainresort.com/
Коротка інформація про схили, підйомники і статистика снігопадів http://www.onthesnow.com/british-columbia/revelstoke-mountain/ski-resort.html

“Deep and steep”, як кажуть канадці, and the greatest vertical drop in North America. Base знаходиться на висоті 511 м і найвища точка яка доступна з підйомника - 2225 м.

За сезон Revy отримує 9-14 м снігу, тобто багато powder days. І навіть коли немає свіжого снігу, територія в 40 км² дозволяє знайти ще не розкатаний.

Лише 4 підйомника, 2 гондоли, розташовані одна за одною, ведуть на верхню частину курорту, 1 крісельний на 4 чол. - піднімає на найвищу точку і 1 крісельний на 4 чол., який відкриває окрему, ліву частину курорту.

Скільки трас? Важко сказати, на ресурсах пишуть 69, на мапі курорту менше, а для мене ще по іншому. Для мене одна зелена, зазвичай groomed (ратрачена), вона іде від найвищої точки серпантином до бази, довжина 15 км, багато переїздів і з’єднань, але я їх не рахую окремими трасами, десяток синіх (вони на рівні тих що на Буковелі чорні), зазвичай це короткий шлях між серпантином зеленої траси, інколи ратрачать, все! Все інше - це можна їхати куди хочеш, круті спуски, лісочки, полянки, кулуари, дропи, подушки, обмеження лише край курорту, перетнувши який, ви просто не зможете потім виїхати до підйомника.

Revelstoke ще 10 років тому був доступний лише з heli і cat ski, він не для початківців і не для катання по трасах, але це ідеальне місце для того щоб прокачати свої скіли і отримати фрірайд як у фільмах з BC просто з підйомників.

А тепер коротко про нашу з Student поїздочку, ну добре, не коротко)

Купили ми новий тєлік, треба ж зацінити якість зображення, почали ми переглядати всякі відосики з Нісеко, США і Канади… кінець літа, майже кінець ремонту, кататися хочеться, і тут хтось з нас сказав, а давай цього року в Японію. Перечитали купу інформації, подивилися квитки, готелі, розпитали Дена по цінах, а потім зустріли Rio...

- куди б ти поїхав покатати в Японію чи в Канаду?

Ріо: в Канаду!

Ну якось так ми і вирішили в Канаду) Потім гугл “best powder in Canada”, “best freeride resort”, “snow report”, “weather forecast”, “heli skiing in BC” - нє, дорого(, “top resorts in BC”.

Вибрали Revelstoke, нам хотілося чогось де мало трас, багато фрірайду, не багато людей, є лісочки і powder days, чогось душевного і крутого. Якщо порівнювати з Україною то Пилипця але канадського.

Візу отримати було не складно, важливо добре підготувати всі документи, у нас це зайняло тижні 2. Канадське посольство було щедре і відразу поставили на 10 років.

Після цього ми вже купували квитки, скіпаси, бронювали авто.

Летіли ми Lufthansa, так як у них у напрямку Канада, перевезення спорядження безкоштовно, скіпаси на https://www.liftopia.com/ значно дешевше як на місці купувати.

Прилетіли ми у Vancouver, досить легко пройшли паспортний контроль, забрали машину і поселились в готель у центрі міста з неймовірним краєвидом.

За машину нам сказали, що так як ми бронювали Compact SUV то дамо вам маленьку машину. Все що мене хвилювало, щоб туди влізли наших 2 кейса з лижами, 3 рюкзака і щоб там була зимова резина. Внизу маленька машина)

Перше враження про місто - забагато китайців (я не расист, але їх там відсотків 80), багато наркоманів на вулицях, але дуже чисто, неймовірне повітря, гори, море, хмарочоси як у НЙ і дорога парковка.

Наступного дня ми сходили на Capilano Suspension Bridge - величезний підвісний міст, поблизу Ванкувера. Нам пощастило туди потрапити і наробити фоточок, поки не прийшли інші туристи. Мене дуже вразив парк, який з іншої сторони мосту: величезні кедри і підвісні доріжки між ними, найсправжнісінька канадська природа.

Вранці ми вирушили в revy (Revelstoke), 565 км по серпантинам, між горами з постійним перепадом висоти. Я довольна розглядала всі ці неймовірні Канадські пейзажі, будиночки, ялиночки і сніг, чоловіку було напевне менш весело, він рулював)

Ревелсток, як місто - дуже маленьке, кілька кварталів, найвищі будиночки 3 поверхи, маленькі готельчики, кінотеатр де показують один фільм 2 рази в тиждень, кілька спортивних магазинчиків. Одним словом, класичне канадське місто біля залізничної дороги з населенням 7139 людей.

Тепер про катання!

Перший день

Ми забрали заброньовані скіпаси на 9ть з 10ти днів (тобто 1 день на вибір можна відпочити). На дворі йшов дощ, угу не powder, а нормальний такий, весняний дощ. Ми розстроїлися? - неа! Сніг всеодно є, значить можна кататися. Ми сіли в гондолу, досить швидко проїхали перший підйом де була пересадка на іншу, більш довгу.

Підйом на другій гондолі був захоплюючий, тут вже було видно чому це найбільший вертикальний підйом, скільки градусів я не знаю, але виглядало дуже круто, скали на яких ще якимось чином лежить сніг і ростуть ялинки. Почалося з’являтися відчуття, що я зовсім не готова тут кататися, але з іншої сторони це ж не траса, там напевне інакше… На виході з гондоли ми зрозуміли що це таки траса О_О (вона ще й на мапі у них відмічена).

Так як крісло на гору ще не працювало ми поїхали вниз гондоли. Мокрий, важкий сніг, дощ і хмара в якій не видно нічогісінько, особливо коли не знаєш схилів…

Піднялися ще раз і побачили що включили крісло, ми стали в чергу де було кілька чоловік, проїхали над першою гіркою і…. Сніг!!!! Не просто сніг а powder, багато, багато глибокого павдеру, метелики в животі заворушилися і ми почали відразу собі прокладати лінію спуску, щоб пошвидше і знову на підйомник. Ми розкатували цей мега павдер поки вже зовсім не стало сил, лише тоді ми зупинилися і нарешті дістали мапу схилів) Вирішили поїхати перевірити інше крісло. Ripper Chair - прямо під підйомником траса, а з обох боків лісочки, просто ідеальний варіант коли хочеться катнути лісок і не заблукати. Заїзд в ліс… ооо це не ліс це фантастичний світ намальований прорайдером-художником, здоровенні кедри, місцями вкриті мохом, м’ягенькі бугорки і повна відсутність інших людей.

Я не знаю що мені хотілося більше катати павдер чи стояти і розглядати всю цю красу.

Я поцікавилася до якої працюють підйомники і Андрій сказав до 15.30… що??? Чому так рано? При цьому мої ноги просилися назад на гондолу вниз, в машинку і в готель на ліжечко.

Вид з Ripper Chair

Фантастичний ліс

День другий

Спати нам вже о 5ій не хотілося, ми прийшли в чергу за 40 хв до відкриття гондоли. Прикольна така черга, чоловік 30, всі з широкими лижками або на бордах, спілкуються, п’ють каву, щасливі і позитивні.

І дощ… знову.. Але ж на горі це може бути сніг! Віра в краще нас не підвела, там знову був мега павдер)

Ми по-трошки вивчали все нові і нові спуски, мені здавалося, що ми ніколи не проїжджали одне і те саме місце, ми їхали туди, куди хотіли, де ліс був достатньо рідкий, щоб можна було поміститися між 2х дерев, - повна свобода спусків. Моментами ми не знали де ми є і куди попадем, але розумні люди все продумали, куди б ти не зїжджав ти завжди виїдеш до траси.

Мені було важко фізично, моментами страшно, але кайф від такого снігу і схилів штовхав робити все нові і нові проїзди.

Про розумних людей

Хтось скаже сервіс курорту, а я скажу - люди які там працюють… всі дуже ввічливі, посміхаються, запитують як справи, дають будь яку інформацію по курорту, стану снігу, спуску. На вході в першу гондолу вони лише раз сканують твій скіпас і все, більше ніде немає турнікетів чи перевірок. Спасів багато, ми їх бачили кругом, всі афігєнно катають, знають з самого ранку де який сніг, скільки в ньому води і як він і де зсувається, яку зону для backcountry о котрій годині відкриють, де який спуск м’який, - вони ходячі вікіпедії, які люблять свою роботу. Вони стоять на входах в закриті зони замотані як ескімоси і не пускають нікого. Коли закінчується сильний снігопад, вони підривають те що може зсуватися в North bowl. В кінці катального дня, вони останні піднімаються на беккантрі, закривають прохід і проїжджають всі спуски, щоб переконатися, що нікого немає на схилах. Коли бачиш такого спаса хочеться підходити і просто дякувати за їхню роботу.

День третій

Приїхав Powder (Толік) і Jessica, погодка внизу покращилася, мороз і чудова видимість. Ми виїхали на гору, беккантрі ще був закритий, але пообіцяли що пізніше відкриють. Туди дуже хотілося потрапити першими, там ж кілька днів були снігопади і ніхто не катав…

Ми за той час катнули лісочків, пообідали і знову піднялися на самий верх перевірити чи вже відкрили доступ до North Bowl. Все ще закрито, патруль сказав що десь от от відкриють і що варто зачекати. Нам спішити було нікуди, сонечко пригрівало, ми вчепили лижі на рюкзаки і просто чекали. Це звісно привертало увагу і ще кілька чоловік почали займати на нами чергу, але фрази типу “ми не знаємо коли відкриють” половину відсіяли)
За якихось 10-15 хв ми накинули рюкзаки, пройшли крізь відкриті “ворота” і почали підніматись вгору. Підйом видавався не легким, кінець дня, морозне повітря, лижі за плечима і ця вузенька стежка слідів...
На момент коли ми прийшли, все що було видно це вузький заїзд в чашу, а що за ним і який там схил не ясно. Кілька людей поїхали першим і винирнули чуть далі, я зрозуміла що це буде траверс. Толік дропнув першим, за ним Джесіка і тоді я… Це був найстрашніший траверс... крутий схил, бугри, які весь час тебе хотіли скинути в задню стійку, там не було можливості зменшити швидкість чи з’їхати з закатаної стежки, і він йшов все нижче і швидше… Відчуття що невірний рух і ти там в долині збираєш себе докупи, якщо пощастить. Зліва внизу були білі і пушисті поля пухлого, нерозкатаного, але ми їхали все далі до іншої стіни чаші. І коли я думала що все найстрашніше позаду і траверс став повільніший попереду була скала, яку потрібно було об’їхати зліва, при цьому практично дропнувши з бугра перед нею з висоти, як половина мене… В голові промайнула думка, чому не ті поля… там ж ідеально було.
Ми по траверсній стежці піднялися чуть на гору де було ще більше скал. Зліва був заїзд білий і пушистий, але куди він ішов не видно. Толік подивився і сказав - Давайте сюди, тут нормально! Він зробив один поворот і пропав з видимості. Я після траверсу подумала пффф, нормально так нормально, поїхали… Лижі прямо, перший поворот і відкрилася картина, якої згори не було видно, з обох боків скали, які мене психологічно почали здавлювати, ширина кулуара стала раптом не сильно ширшою моїх лиж, а схил був просто стіною… перша реакція збити швидкість, не знаю чому я плавно почала розвертати лижі вгору по схилу і тут же впала. Даремно я не одягнула баф перед спуском, сніг попав десь аж в легені. Зрозумівши що я не можу дихати, згадавши якісь відоси, я почала кашляти… дихання повернулося.
За хвилину я заспокоїлася, встала, обтрусила сніг і як нічого не було вперто поїхала вниз, паніка пройшла, настав кайф… чомусь після адреналіну він ще сильніший. М’ягенький павдер, неймовірний краєвид, поворот за поворотом, зліва були викати лавин, які патруль перед тим поспускав і навіть вони були м’які, потім маленька крапочка внизу по трошки перетворилася на Толіка. Він сказав щось типу, це твій перший double black diamond, я подивилася на гору і мені не вірилося що я там з’їхала! Далі був довгий, довгий переїзд через лісочки з буграми. Це не накатані бугри, там такий рельєф, немає плоского проїзду між ялинками, а все прям мрія могульщиків-фрірайдерів) Але в тих лісочках безлімітний павдер, скільки б його не розкатували він всеодно десь є.

Траверс до кулуару

Кулуар, вид згори, білий і пушистий)

Це десь в той момент мені відкрилася повна картина кулуару...

North Bowl

День четвертий

Ми з самого ранку зі свіжими силами пішли на беккантрі, підніматися цього разу було легше, Андрій ніс мої лижки) Я тоді боялася не кулуарних спусків, а траверсу, він був ще твердішим і жорсткішим. Десь на середині цього траверсу я помітила з’їзд чуть під гору і подумала що це чудовий варіант щоб збити швидкість, але не могло ж все так просто бути… пропала земля під ногами, от просто була і не стало, все відбувалося дуже швидко, якимось чудом я приземлилася на той же ж траверс з якого зїжджала, чуть на попу але не вдарилася (очевидно мої ноги краще мене знали що робити). Я вирівнялася і почала в голові ще раз все прокручувати, щоб зрозуміти що сталося. Андрій під’їхав і перше що він сказав - ти тільки що дропнула зі скали! Я розвернулася, подивитися… так це була скала, скала вища за мене!… як я з неї дропнула і як мені вийшло приземлитися на траверс і не полетіти в низ, залишається загадкою.
Цього разу ми проїхали той кулуар яким спускалися вчора, він вже був розкатаний і поїхали далі, на ще вужчий. Толік поїхав чуть правіше, але кількість скал і структура мені підказали що краще вибрати самим маршрут. Я вибрала))) от тут початок спуску між камінцями був якраз шириною моєї 176 лижки, я боковим зіскальзуванням обережного його проїхала і стала продумувати наступні проїзди, все вийшло.. Я сама проклала маршрут і проїхала його, Андрій з Jes проїхали за мною, тим ж методом.

Ми виїхали на схил навпроти і сіли чекати Толіка. Він теж спускався, своїм маршрутом, деталі не буду розказувати, бо він просив нікому не казати :)

Наступний спуск ми зробили по тих полях, які я бачила з траверса, зачепили лісочок, з таким нормальним схилом і скалами) В одному місці ми якось зупинилися, Толік подивився на гору і сказав - це може бути весело! Вони з Андрієм переглянулися і зрозуміли що це буде крутий кадр, дропнути з тих подушок. Я знала що Андрій з цим справиться, тому не була проти. Але щоб дропнути, потрібно було протопати на гору, ну добре, скоріше пролізти, по пояс в снігу і з крутим уклоном між ялинками.
Jes сказала що це на довго, тому ми вмостилися серез павдеру внизу, і стали спостерігати за процесом, як у крутих відосах. Jessica сказала, що вона щаслива що туди не піднімається) За хв 30 хлопці були на горі десь за ялинками і ми почали їм розказувати куди і як їхати, найважче в тому всьому був заїзд до дропу, досить крутий і глибокий, але вони це зробили)

Проїзд, який ми собі вибрали. На горі, під ялиночкою Андрій проїжджає кусочок шириною в лижку

День п’ятий, Kicking Horse

Толік з Jes вирішили показати нам ще один досить цікавий курорт, за 2 години їзди від Revelstoke. Якщо чесно ми вже були досить втомлені і ліниві щоб кудись їхати і цей курорт на перший погляд не видавався таким вже і цікавим, плюс черга на гондолу була дуже довгою. Але коли ми виїхали на гору…. Краса, величезна чаша, доступна для катання просто з підйомника з купою кулуарів.  За цією чашою була ще одна, ще більша, все як на WFT, величезні, величезні гори! І нам знову пощастило зі снігом. Переїзд на крісло, підйом по хребту, потім дуже не зручний і стрьомний переїзд по хребту між чашами, там просто не було ніякої огорожі, один не вірний поворот і ти пролітаєш кулуари між скалами. Я розвернулася настроїлася їхати прекрасні лісочки назад до крісла, але Толік став щось розглядати чашу за хребтом, я вже знала що ми зараз туди поїдемо. Я знову не бачила згори нічого що там за цим клаптиком снігу який під ногами. Толік дропнув першим, потім я і знову так вузько і дуже круто, сніг мякий але дуже не зрозумілий і я знову впала, не знаю нащо, але добре що там м’яко, вертольот і ти в перині лежиш) У мене після падіння як завжди прокинулася впевненість, вже саме страшне позаду, і я повалила вниз.
Далі ми поїхали в крутий заклад на вершині гондоли з хорошими стейками. Мене ніяк не покидало відчуття, що я там могла проїхати і не впасти, хотілося ще раз в той кулуар.
P.S. Наступного разу я це відчуття закопаю десь подалі і з’їм ще один стейк.
Ми поїхали шукати той кулуар, але коли ти стоїш на столі і не бачиш як там далі, дуже важко попасти саме туди. Толік наче знайшов той і вроді такий ж заїзд шириною в лижу, але як тільки ми пройшли сам заїзд то зрозуміли що це не він і тут все було розкатане в бугри, одні з яких були приємні і мякі а інші жосткі і при такому уклоні дуже важко їх проїжджати. Тим не менше я проїхала всю важку частину, де був найбільший уклон і найбільші бугри, і вже на викаті, мене викинуло, кілька кувирків, я зупинилася, моя лижа встрягла і не відстібнулася, нога сильно викрутилася в коліні від бедра… Я знала що це щось не добре, але за кілька хвилин біль пройшла і ми спустилися вниз, таким довгим спуском, я гарненько навчилася їхати однією ногою)

На вечір у нас були заплановані Radium Hot Springs, прекрасне місце, дуже раджу туди заїхати. Після 5 насичених катальних днів і з моїм коліном лежати в гарячому басейні під зірками і дихати неймовірно свіжим Канадським повірям було більш ніж релаксом. Мене чомусь найбільше тішили спасатєлі, замотані, як колись бабця в школу при -25 замотувала внуків)

Якщо поїдете, постарайтеся повернутися до настання темряви, бо їхати через Rogers Pass по серпантинах в хмарах вночі це ще той челедж. Не видно навіть розмітки і країв дороги, от пів метра і всьо, я Андрію по гугл мепс підказувала куди наступний поворот і чи чуть лівіше чи чуть-чуть чи сильно вліво…

День шостий

Я не каталася. Мені купили мазь і бандаж, я зайшла в травмпункт, де було пусто!!! Мені спас провів безкоштовну консультацію і сказав, що раз я ходжу це вже добре, а детальніше то у них можна 6 місяців МРТ чекати…

Це тепер я вже знаю що таке порвана зв’язка і пошкоджений меніск.

Андрій зробив кілька спусків, я за той час з’їла печенько, пожаліла себе і продумала куди я поїду як коліно пройде)

День сьомий

Я почала цінувати те що тут є Easiest Way Down, це те що мені треба було, найпростіша траса. Поки я їхала кругами серпантином, Андрій це все скорочував лісочками. Не кататися зовсім такого варіанту не було, я ж в Канаді.. Як це не кататися?)

День восьмий

Ми дивилися прогнози, але особливо великого снігопаду не передбачалося. На курорті є гном висотою 27см, на столику десь на висоті 2000м, вони кожного дня після закриття підйомників його чистять від снігу, а вранці по вебкамері ви можете побачити скільки свіжого снігу реально впало.

6 ранку, я прокинулася без будильника, заходжу на вебкамеру, а гнома не видно, він весь в снігу!!! Ми знали, що снідати будемо в черзі, як усі нормальні люди))) 7.40 ми вже були десь 20і у черзі. На дошці біля гондоли був намальований сніговичок і напис “Secret powder”. Як пізніше вияснилося, вночі хмара зі снігом просто застрягла над курортом і сипала поки не закінчився сніг)

Коліно я попросила мене не турбувати, бо це павдер дей. Ми одні з перших виїхали на саму гору і катнули просто по трасах, ніхто не смів це ратрачити, все було не розкатане, мяке і пушисте, за тими хто їхав утворювалася ціла хмара снігу. Потім ми вже поїхали лісочками, бо хоч це і сікрет павдер але те, що на трасах швидко розкатали. Лісочки з тим бугристим рельєфом але м’яким павдером були неймовірно фанові.

В другій половині дня вийшло сонечко і відкрили верхню частину беккантрі. Те що було згори від крісла і не відкривалося десь тиждень, - звісно ми пішли туди. Ми піднялися до середини і знаючи гору вирішили траверснути вправо і катнути всі вершки раніше тих, хто ще піднімався)

День девятий і десятий

Ми докатали всі залишки пухлячку в лісочках, Андрій катав ліс і був мега щасливий, я трималася трас і берегла колінко.

Наступного ранку ми заїхали в класичний Tim Hortons і поїхали у Ванкувер, знайшли дуже круті устриці і вагончик де неймовірно готують свіжу рибу просто на пристані, погуляли в Stanley Park. Потім я переміряла 20 різних ботінків і знайшла свої ідеальні) Мені просто розповіли, що кріплення на лижках не відстібнулося, бо я катала в ботінках на 2,5 розміра більших, які взагалі не прилягали до ноги (я думала що це так має бути((( ).

Ми неймовірно щасливі, Канада виявилася такою ж прекрасною, як ми собі уявляли, і з погодою нам можна сказати пощастило . Це справжній челедж  і ідеальний світ для фрірайду і їхати варто! Дякуємо Powder і Jes що показали нам true Canada freeride! Ми обов’язково приїдемо ще :)